«Музей-Арсенал» — це не самостійний музей, а експозиційний відділ Львівського історичного музею. Розміщується він у старовинній будівлі середини XVI століття, в т.зв. «міському арсеналі», який був побудований у 1555-1556 роках власне як зброярня, і входив в систему оборонних мурів міста Лева.
Музейним відділом він став у 1981 році, коли був переданий на баланс Львівському історичному музею тодішньою владою. Власне, в 1970-х роках Арсенал використовувався як звичайне складське приміщення, і ходили слухи, що хтось вже тоді хотів з нього зробити, як тоді це називалось — валютний ресторан. Але, як розказували старожили Музею, які були сучасниками тих подій: «...тодішній керівник Музею Новак Терентій Федорович, почепивши на груди всі ордени і Зірку Героя Радянського Союзу, відстояв в кабінетах тодішньої «партійної» міської влади ідею музею зброї в будівлі Арсеналу. Отже, було прийнято рішення: музею — бути! Це був 1973 рік.
А далі розпочалась тривала, кропітка і професійна робота по відновленню будівлі, яка розпочалась із збору архівних, письмових, іконографічних матеріалів, креслень, гравюр, виконаний відомим дослідником Львова В.Вуйциком. Задіяні були організації зі складними і забутими сьогодні назвами, такі як Львівське ремонтно-будівельне управління тресту «Рембудмонтаж», Управління тресту «Центростальконструкція», ГСКБ автонавантажувачів, ВО «Прикарпатпромарматура», Ленінський райвідділ комунального господарства, підприємства Львівського заводоуправління будматеріалів.
До слова, учнів технікуму промислової автоматики, курсантів пожежно-технічного училища, військовослужбовців Львівського гарнізону також було долучено до тодішніх робіт (за що і їм подяка).
Вивозились тисячі кубометрів землі і різного сміття, яке накопичилось за всі епохи різних влад, і от 18 травня 1981 року в міжнародний день музеїв, відбулось урочисте відкриття, і ,наповнений унікальними зразками зброї у новеньких скляних вітринах, Музей зустрів перших відвідувачів.
З тих пір пройшло більше 30-ти років, практично беззмінних для «Арсеналу». Лише колір драпування вітрин змінився з червоного на зелений.
Два верхні поверхи зайняті експонатами, до цокольного приміщення (а це повноцінний мінус перший поверх по цілому периметру будівлі ) яке також було розчищене і відновлене, рук у Історичного музею тоді, нажаль, не вистачило.
Як же так сталось, що в сучасній Незалежній Україні, ідея створити той «валютний ресторан» в «Арсеналі» знову виплила на поверхню, а випливши — втілилась в життя?
Отже, спочатку при головному вході в Арсенал, в приміщенні колишньої катівні, невеличкому приміщенні, яке знаходиться всередині оборонної вежі, що примикає до Арсеналу, відкрився т.зв. «Салон-Арсенал»: тут можна переодягтись у рицарські обладунки чи історичні костюми, взявши в руки меч чи шпагу (репліки і копії) сфотографуватись на пам’ять. З цим, нібио, все ясно, і, в принципі, куди ще ні йшло. Але вже згодом, в протилежному кінці Арсеналу, в його стіні і біля неї відкрився літній майданчик під назвою «IL CASTELLO». Дещо згодом це «кастело» дивним чином поширилось на залишки другої вежі Арсеналу, на площадці якої так цікаво і ексклюзивно розмістились столики для відвідувачів.
А ще згодом «кастело « бере в оренду (мабуть в оренду) другий вхід в цоколь Арсеналу і половину цокольного приміщення в додачу, витіснивши звідти попереднього орендаря, що торгував тут предметами церковно-обрядового характеру.
І от, прошу дуже, в 2013 році, в рік, коли Львівський історичний музей святкує своє 120-річчя тут починають роботи по облаштуванню того самого ресторану (яка ідея живуча?!), тільки вже не валютного… І під якою б Ви думали назвою — правильно — «Ресторан Арсенал»! Починаються роботи — і успішно закінчуються, попри те, що вентиляція і належні санвузли відсутні.
Але немає нічого неможливого в Україні для українців, які вирішили тут ресторанити. І тому на очах всієї громади і попри опір міського голови Андрія Садового, попри незадовільні відгуки по цьому питанні голови управління охорони історичного середовища Львівської міської ради, до Арсенальської стіни доштуковується більше 2-х метрів сучасної цегляної кладки, в яку ховається вентиляційна шахта, з основою 2,5 метри на 2,0 метри. При чому, якщо в кінці 1970-х років, для відтворення історичної будівлі потрібно було використовувати цеглу, то спеціально на вимогу реставраторів, які в Арсеналі працювали зі зразками цегли середини XVI століття, (це т.зв. готична великорозмірна повнотіла цегла) було здійснено спецзамовлення на львівську цегельню, і близько ста тисяч штук такої нестандартної і за розміром, і за кольором цегли було виготовлено. Теперішні ж «відновлювальні» роботи здійснені були із самої звичайної пустотілої цегли, яка виготовлена за сучасним типорозміром, відрізняється по-кольору, і має характерні, всім будівельникам добре знайомі отвори, які полегшують тіло цегли, надаючи їй додаткових теплоізоляційних властивостей, таких необхідних у сучасному будівництві, і зовсім напритаманних будівництву XVI століття. Завершена ця нова кладка таким же чином, як і в 1970-х, коли видно зістарену фактуру тієї готичної цегли «під старину». Тільки в сучасному, 2010-х років варіанті «зістарення», усі оті «дзюрки» пустотілої цегли ну прямо-таки дивляться туристам в очі.
І була ж, мабуть, поважна приймальна комісія (а вона була), яка довго (мабуть) кивала головами, дивлячись на цю «ексклюзивну» і «вартісну» відновлювальну роботу, і намагалась переконати всіх і себе в тому числі, що все зроблено, як треба, згідно всіх норм і стандартів... Еге ж?
Та це ще не кінець музейно-реставраційно-рестораційнної історії.
Дальше-більше.
Потрібно віддати належне рестораторам, їх креативності, бо коли вони побачили нерентабельність «Ресторану Арсеналу», розрахованого на заможну клієнтуру, це все дійство було переформатоване у щось на зразок вулично-замкової торгівлі в цьому ж цокольному приміщенні. А під стіною музею, прямо в оборонному рові, під відкритим небом готується татарський плов, мангали, шашлики, ковбаски... Здавалося б, це і більш демократично, і доступно, і так далі, але клята рентабельність і тут не захотіла оселитись у цокольному приміщенні старовинної оборонної споруди середини XVI століття.
І от вже тут функціонує в денну пору доби заклад харчування, щось на зразок сучасних ресторанів самообслуговування, а у вечірній час, чи то пак — нічний, з 22:00 любий і кожен може відвідати — увага — дискотеку в Арсеналі. Називається це тепер — розумна музика, а подекуди — клубна, і триває це «розумне» гоцання десь до години 4-ї ранку.
А зранку прибиральниці підметуть «послід» від «розумної музики» у вигляді пляшкового скла, банок з-під пива, недопалків і т.д., і з 10:00 все знову виглядає чистенько і культурно.
В Європі, до рівня якої ми так тяжко, болісно і безпорадно намагаємось піднятись, використання під певні сучасні потреби старовинних споруд подекуди не дивина, це правда. Але «різниця у деталях»: хіба можливі в Європі реставраційно-відновлювальні роботи із чим-дешевшого матеріалу, який зовсім не відповідав би характеру пам’ятки архітектури. Чи можливо в Європі покривають склепінчасту стелю старовинних замків штукатуркою а-ля «короїд», як в «Арсеналі»? Чи десь у Луврі чи Британському музеї затягує з ресторанної кухні запахи смаження у виставкові зали?
В Римі, при реставрації Колізею вручну вичищається, миється і консервується кожен камінь, кожна цеглина споруди — кожна! При їхніх справді євростандартах якості реставраційних робіт, кожен підрядник, кожен виконавець таких робіт вважає за честь якнайякісніше, найдорожче — саме по причині престижності, іміджевості того, що його допущено до визначної споруди — втілити задум реставратора. Адже такі роботи — це завжди дуже дорого і нерентабельно — з бізнесової точки зору.
Але, власне, такі роботи роблять не з точки зору прибутковості, і не тому, що це дешево і просто, а саме тому, що це складно і престижно.
Навіть в радянський час до таких робіт були вимоги, про які, як видно, сучасні «реставратори» не чули. Підозрюю, що таки чули, просто у нашому випадку престижна реставраторсько-меценатська робота зводиться до примітивно-халтурного «євроремонту» штукатуркою «короїд» по склепінчастій цегляній стелі середини XVI ст.
Дивишся — і ніби нічого: і чисто, і навіть по-своєму якісно. Але стосовно новобуду — так. Для будівлі, яку споруджено в 1555-1556 роках це якось дрібнувато, чи не правда?
Я вже мовчу про те, яка була така необхідність організовувати танцмайданчик (з, як зазначено на сайті організаторів, професійним світло-звуковим обладнанням ) в старовинній будівлі, на мурах якої розміщено меморіальну таблицю розміром 1,0 м на 1,5 м, на якій значиться, що «у підземеллях цього будинку томились ув’язнені гайдамаки — учасники антифеодального повстання
1768 року — «Коліївщина»!? А того ж вечора в новинах розказують про те, що у подіях на Сході України загинуло ще шестеро українських військових!?
Отак ми потихеньку і звикаємо, і пристосовуємось до цього всього, та чи добра це звичка, і чи правильне це звикання ?
На екскурсії по Арсеналу Ви почуєте, що це — найбагатша і найповніша державна колекція холодної і вогнепальної історичної зброї на території України. Не приватна, а саме — державна. На території колишнього Союзу колекція зброї Львівського історичного входила в п’ятірку кращих музейних збірок! Адже, для розуміння всієї ситуації — фонди зброї Львівського історичного музею — це більше 4,5 тисяч одиниць збереження, а в Арсеналі виставлено лише трохи більше 500 експонатів. Правда це найатракційніші експонати, але фондів Музею з головою вистачить ще на два Арсенали!
В такій ситуації не використовувати експозиційний простір цокольного приміщення (а це зал завдовжки 50-ти метрів) за прямим музейним призначенням, а віддавати під розважальний заклад — з музейницької точки зору — як мінімум — дуже шкода.
Як мовчазний коментар до цього всього — повільні руйнівні тенденції середньовічного вапнякового муру Арсеналу: на висоті шести-семи метрів з’явилася зовсім свіжа діра півметра на метр, вапнякові камені вивалились і оголилась внутрішня цегляна кладка ! А ще зовсім недавно цього ж не було.
І нехай хтось скаже, що між «розумною» музикою на «професійному устаткуванні», яка резонує в старовинний споруді і виваленими каменями старовинного муру ну зовсім немає жодного зв’язку!?
І на завершення. Дуже важливо розуміти, що люди, скажімо так — купецької закваски, підприємці чи — бізнесмени , люди, які мають гарне чуття на прибуток — завжди були і завжди будуть, і це нормальне явище в суспільстві. Вони хочуть заробляти великі гроші, а зароблене воліють, ризикнувши, гарно вкласти. Мабуть до цього у них є хист. І для них зовсім не обов’язково орієнтуватись у таких речах, як Пізній Ренесанс чи Неоготика, Еклектика чи Модернізм. Для цієї професії почасти «будівля середини XVI століття» менше значима, ніж «будівля середини міста», адже її розташування в гущині туристичних потоків гарантуватиме прибутковість.
Але ж наше суспільство має інституції, які просто-таки зобов’язані охороняти і піклуватись, вести наукову роботу та пропагувати ті культурні цінності , які їм довірила держава. І вони мали би активніше, значно активніше відстоювати інтереси саме цих пам’яток, які є надбанням всього народу України, а не занадто перейматись, скажімо-так, туристично-фінансовою їх привабливістю, чи мовчазно спостерігати, як цим переймаються інші для власної користі. Адже якщо ці інституції будуть себе вести і активніше, і професійніше, у тих-же людей «купецької закваски» або взагалі відпаде охота псувати пам’ятку, в якій одні люди сиділи і мучились, інші — розмістили колекцію зброї, (яка сама по собі вже несе певний моралізуючий акцент і енергетику), а треті тепер танцюють, або ж вони змушені будуть перейти на якісно інший рівень співпраці з науково-культурним надбанням, і тоді вони гордо і достойно назвуться Меценатами. І тоді вже їм буде присвячена пам’ятна таблиця на стіні Музею зі словами вдячності від громади. В нашій українській історії було таке, і не раз Але над цим треба активно працювати, активно і вголос. Потрібно, щоб існував суспільний запит на якісне культурне, наукове, мистецьке, історичне. Якщо цього запиту немає, або він слабенький — його потрібно стимулювати, підсилювати, пропагувати. Це те, що має бути таким, що зажадався в державі, народ якої прагне кращої собі долі.
Бо поки що маємо лише те, що в центрі міста Лева, яке колись було столицею наук і ремесел, все збільшують свої площі кав’ярні та пивбари за рахунок площ Музеїв та Книгарень.
З повагою, Андрій Панів — фахівець з питань історичної зброї та озброєнь, науковий співробітник Львівського історичного музею з 13-тилітнім стажем і надією ним залишатись і після виходу статті.