Вже четвертий рік поспіль, починаючи з 2005 р. редакція журналу «Зброя та полювання» організовує виставку, на яку з’їжджаються майстри клинкових виробів з усієї країни. Під одним дахом збираються люди, які своє бачення краси, свій талант художника-митця, своє розуміння минулого і сучасного намагаються виразити у виготовленні такого феномену історії, як Клинок.
Вже четвертий рік почесним учасником цих зустрічей є Львівський історичній музей, колекція зброї якого добре відома всім як в Україні, так і за її межами. Правда, досить часто люди, які цікавляться історією зброї, більше знають про державну збірку Львова під назвою «Музей-Арсенал». Тому незайвим буде уточнити, що «Музей-Арсенал» — це, власне, і є «Відділ зброї Львівського історичного музею».
Не просто так, від надлишку амбіцій, було сказано, що музей є саме почесним учасником таких виставок. Адже саме музейні експонати (зрештою з того чи з іншого музею, з державної чи з приватної колекції) є тими оригінальними носіями традицій і таланту майстрів минулого, свідками подій і епох, які ще пам’ятаються, а можливо вже й забуті нами. Саме вони є тими сторінками минулого, відтворюючи які їх автори вкладали в них свої думки й знання, свої емоції, традиції, свою віру і, зрештою, хоч мова йде про зброю, своє розуміння краси…
Задовго до початку виставки в музеї іде підготовка матеріалу, відбирається тематика, формується структура виставки, її концепція чи ідея. Далі іде кропіткий процес підбору експонатів, які власне розкриють и проілюструють обрану тему. З року в рік, як мабуть відмітили учасники і відвідувачі виставки, теми експозицій міняються: є бажання і можливість показувати щось нове і цікаве, що не вдавалося показати в самому музеї. Адже тут варто відмітити важливий момент: експонати, що виставляються на таких виставках як «Майстер Клинок» — речі фондові, тобто в постійній експозиції музею не знаходяться. Як правило, вони чекають своєї черги в запасниках і після таких виставок туди й повертаються. І невідомо, коли ми знову зможемо побачити під склом саме цю чи іншу річ. Адже постійна «хвороба» любого музею любої з країн — брак експозиційного місця. А це означає, що в постійній експозиції неможливо розмістити все те, що хотілося б.
Саме тому виставки такого плану — це хороша можливість більш активнішої циркуляції фондових музейних речей, і звичайно ж гарна нагода побачити щось нове! Цього 2008 року музей експонував частину колекції такого цікавого виду холодної зброї, як ятаган. Більше двох десятків зразків цієї зброї з різних регіонів і різного часу було представлено на огляд відвідувачів.
В свій час, в журналі «Клинок» публікувалася достатньо ємка і цікава стаття з історії ятаганів. В якійсь мірі під її впливом виникло бажання проілюструвати наочно тему, яка, як виявилось, викликає такий жвавий інтерес і активне обговорення.
Як відомо, ятаган — зброя з досить «широким профілем» застосування — колюча, ріжуча, рубаюча. Таким переліком може «похвалитись» далеко не кожен Клинок. А оскільки всі ці якості в ятагані певною мірою урівноважені і поєднані із зручністю в хваті (про що ніколи не подумаєш на перший погляд), то про ятаган можна говорити як про достатньо універсальну, в своєму роді, зброю. З’являється ятаган десь у ХVI столітті, в тому вигляді, який нам знайомий. Це, власне, Клинок середньої довжини, з подвійним S-подібним вигином із внутрішньою ріжучою поверхнею. Типи ятаганних клинків досить різноманітні: з більш вираженими вигинами, чи навпаки (з прямим обухом), з сильніше чи слабше вираженим вістрям, з пласким чи з Т-подібним туп’ям, не кажучи вже про різні розміри чи оздоблення клинка, та написи на ньому. Але ці відмінності не є вже надто суттєвими. Руків’я ятагану в рівній мірі, як і його Клинок, можна назвати його візитною карткою — роздвоєне, «вухасте», з більше чи менше вираженими «вухами», розлогими чи прижимистими, справляє враження не особливо зручного. Хоч це лише враження. До слова, руків’я також можуть дещо різнитись як за матеріалом (кістка, ріг, метал, дерево), так і за формою («вуха» чи «дракон», стилізація чи досить детальне зображення голови). Первісно для виготовлення руків’я ятагану використовувалась гомілкова кістка. Саме її форма згодом стала традиційною, незалежно від матеріалу виготовлення. Тому на фото ми можемо бачити яскраво виражені «вуха» цієї кістки, хоч руків’я виготовлене з чорного рогу. Третя характерна риса конструкції ятагану — це відсутність гарди. Жодного натяку на упор чи перехрестя немає. Ятагани з перехрестям представлені на фото — зброя, якій до більш старшого клинка штучно приєднали більш «сучасне» руків’я. Саме по цій причині основним для ятагану все ж таки було рубаючи зусилля.
Територія, на якій ятаган був поширений — це фактично територія всієї колишньої турецької імперії, а також земель, що перебували під її впливом (Північна Африка, Балкани). Значна частина ятаганів на виставці — з Боснії. Масивні кістяні руків’я і своєрідне його оздоблення — характерна їх риса. Та й запорожські козаки часто-густо користувались трофейними ятаганами.
В основному ж ятаган звичайно відомий, як специфічна зброя турецької гвардійської піхоти — яничар. Ятаган — зброя піхотинця. І крім того зброя не основна для воїна, а додаткова, допоміжна. Це його особиста зброя, яку він міг носити при собі постійно і в невійськовий час (по принципу кавказьких кинджалів для джигітів).
Сам же тип клинка, характерний для ятагану, відомий був ще задовго до яничар. Давньоєгипетські «хопеш» (меч, що бере свій початок від серпа) — давньогрецький меч (в більш широкому понятті відомий як «махайра») — «іспанський меч» — (поширений в колишній Іберії — сучасна Іспанія — і згодом названий «фалькатою») — це, мабуть, і є ланки ланцюжка, які в кінцевому рахунку приведуть нас до ятагану. Та багато схожих рис можна знайти і в ранніх бойових пчаках, і навіть в дуже далеких від Туреччини своєрідних непальських ножах кхукрі…