Якщо вести розмову про скіфів по-перше треба звернути увагу на те, що скіфи не є автохтонним населенням Півніного Причерномор’я. Вони з’явилися у степах України близько VIІ ст. до н.е. з Передньої Азії. Мабуть слід приділити увагу, що загони скіфів пройшли майже увесь Давній Схід і зупинились лише на кордонах Єгипту. На другу половину VII ст. до н.е. припадає їх 28 річне владарювання в Передній Азії. Це пояснюється тим, що майже усе військо скіфів було кінним, а у військах Передньої Азії кіннота була більш винятком ніж загальним військовим підрозділом. Зіткнувшись з хвилею добре озброєних кочівників ані лідійські племена, ані інші держави Близького Сходу не змогли протистояти загарбникам. На той час на рівнінних місцевостях сучасних Краснодарського і Ставропольського країв, Кабарди, Північної Осетії, Чечні та Інгушетії було найдавніше скіфське об’єднання. У цієї місцевості проводилися археологічні дослідження, що дало можливість знайти величезну кількість предметів озброєння скіфів.

Цікаво пише по скіфів Геродот. Він наводить у своїй «Історії» багато цікавих фактів, таких як використання акінака як божесвенного символу Арея. Акінак зображували на скіфських кам’яних статуях, які уособлювали покійників дуже високого рангу. Саме шанування залізного акінака було найбільш «природною» формою скіфської релігії. В уявленні іраномовних скотарів акінак символізував мужність, та був кумиром бога війни Арея. «На кожному святилищі водружався древній залізний меч — це і є кумир Арея» — писав Геродот.

На сценах з життя скіфів, які зображені на електровому кубку з кургану Куль-Оба, ні на жодному скіфі немає акінаку, хоча вони зображені озброєні і мабуть під час військового походу. Немає зображення акінака чи іншої клинкової зброї і на рельєфному зображенні на чаші з Гайманової Могили знатних скіфів. Мабуть це пов’язане з тим, що рядові скіфі не використовували клинкову зброю бо вона була символом положення і влади. Як і в більш пізні часи зброєю рядових воїнів були лук та спис. Акінак також був невід’ємною частиною братерства. По Лукіану, при «побратимстві» давали клятву на зброї, яку опускали в чашу з вином, куди додавалося по декілька краплин крові.

Формування акінака — кинджала зі специфічним перехрестям і формою піхв відбувається у середині VII ст. до н.е. на півночі Предкавказзя, де в той час формувалась культура та державність скіфів, в епоху їх експансії на Середній та Ближній Схід. Можна казати, що форма акінака була запозичина у персів, так як у Персіі вже були клинки які мали назву акінак. Але саме слово «акінак» мало означати будь-який Клинок рубячо-колючої дії. Це мабудь самоназва вида зброї — так як ми зараз називаемо усі колючо-рубячі клинки — мечами. Але є і така версія, що скіфські акінаки послужили вихідною формою перських мечів та кинджалів.

Тактика бою скіфів не використовувала прямої кінної атаки, як це було у більш пізніх народів. Скіфи майстерно володіли луком і стрілами. Під час бою вони випускали у ворога стріли і швидко відступали назад, так щоб не попасти під фалангову атаку. Кружляючи навколо супротивника скіфи своїми стрілами наносили дуже великої шкоди. Якщо вони з’являлися на невеликій відстані від воїнів ворога, скіфи використовували списи. Акінак же використовувався тільки у ближньому бою, коли за якимось причинами скіф змушений був битися без коня. Це дуже яскраво виражено на золотому гребінці та обкладинці горита зі скіфського кургану Солоха. Тому ж у пішому бою йде майже рукопашна схватка і ні лук, ні спис тут не може використовуватись. На обкладинці солоського горита є фрагмент, де піший воїн озброєний акінаком хапає супротивника за волосся, намагаючись його вбити, а жертва починає вихоплювати свій акінак саме у тій момент, коли звалюється чи зістрибує з падаючого коня.

Є один цікавий момент використовування акінаків. Відомо, що скіфські жінки активно залучалися до участі у битвах. Ії зброєю були лукі і списи. З луками амазонки мало поступалися чоловікам, жінки також володіли списами та метали дротики — вели бій на дальній дистанціі, але ніколи жінки не використовували акінаки. На це було дві причини — по-перше жінка була слабша за чоловіка і в двобої з чоловіком як правило програвала, по-друге — був суто сакральний аспект. Як вже казалось вище акінак символізував чоловіче начало і це накладало «заборону» на використання його жінкою.

За час панування скіфів у Північному Причерномор’ї змінилось ставлення до акінака від сакрального кумира до загальновикористовуваної зброї. У цей період акінак зазнал дуже великих змін, як і у формі так і за призначенням. Розвиток акінака був дуже швидкий на той час. Це зумовлювалось спілкуваннями з народами в оточенні яких перебували скіфи. Зазвичай акінаки розподіляються на два великі відділи, кожен з яких потім ще розділяється на окремі типи. Кожен тип обусловлює новий період розвидку зброї. Так за типами навершій і прехресій можна визначити в який час була виготовленна зброя.

За скіфської доби відбувся перехід до масового використання заліза в Південно-Східній Європі. Із заліза та сталі стали виготовляться основні види скіфського озброєння. Майстерність скіфських ремісників (металургів, ливарників, ковалів, зброярів) забезпечило високі бойові якості зброї. Основні види озброєння, створені у скіфський час, у подальшому застосовувались протягом двох тисяч років, аж до раннього середньовіччя. Кардинальні технологічні досягнення у виготовленні озброєння стали основою для формування нових структурних компонентів скіфської військової організації, розвитку воєнного мистецтва.

Акінак можна характеризувати як типовий кинджал, який був зброєю ближнього бою з обосічним клинком не більш 50 см і був призначений більш для колючого удару ніж рублячого.

Акінак мав брунькоподібну форму перехрестя, а пізніше в VI-V ст. до н.е. метеликоподібну. Щодо леза, то воно було двох варіантів: трикутне з декільками тонкими долами, характерне для кавказьких та західноіранських клинків кінця ІІ — першої половини І тисячоліття до н.е., та з паралельними лезами, що плавно сходяться до вістря, ромбічного перетину. Такі леза більш характерні для степового поясу.

Більшість скіфських мечів та кинджалів має дволезові клинки, трикутні, більш з чи менш витягнуті бо з майже паралельними лезами та коротким вістрям. Повсякчасно можна спостерігати, як від Північного Причерномор’я до Центральної Азії усі основні форми акінаків представлені своїми подовженими варіантами. На заході вони представлені кованими з заліза, вузьким, з паралельними лезами клинком, з бронзовим литим руків’ям який, в виключних випадках, перевищував 1 м. Довгий вузький меч зображено на кам’яних північнопричерноморських скульптурах предскіфської доби. Перетворення кинджала у меч відбувалося на просторах євразійських степів в перші століття І тисячоліття до н.е. — в «піздньокараксуксько-кимерійську» епоху. Скіфські мечі, які на скіфській мові називалися спеціальним терміном іранського мовного походження — «карта», відрізнялись від кинджалів-акінаків тільки розмірами клинка. Характерно, що вже самі ранні скіфські мечі досягають довжини понад 70 см.

Акінаки по формі наверщя розподіляються на два великі відділи, які в свою чергу поділяються на типи. Ще є окремий вид акінаків — це акінакі з зооморфним наверщям. Кожен вид і тип акінака притаманний окремому етапу розвитку озброєння скіфів. Самі ранні акінаки були прості і мали пряме, брускоподібне чи овальнк наверщщя. Більш пізні відрізняються більш складним антенним наверщям, простим чи зооморфним. Нерідко типи змінювалися під впливом сусідій і інших народів, з якими скіфи вели торгівлю чи війни. По відозмінам перехрестій і наверщій можливо прослідкувати вплив іноземних технологій на скіфське озброєння. Відозмінювався також і сам клінок. Він ставав більш масивним та довгим. Але його форма не дуже претерпіла змін.

Форма клинка поділяється на 6 типів:

Тип 1. Мечі з прямим брускоподібним наверщям та брунькоподібним перехрестям (мал.1). Цей тип характеризується прямим наверщям у вигляді вузького чи більш широкого бруска, довжина якого може лише ненабагато перевищувати ширину стержня руків’яі, чи бути значно ширше його. Руків’я розділене на три частини так, що по краям .утворюється рельєфні бортики, рідше воно гладке. Перехрестя доволі масивне, за формою нагадує бруньку, яка спрямована округлою стороною до стержня руків’я. Мечі цього типу мають різну довжину. Самий довгий є меч з Старшої Могили — 75 см. Довжина інших не перевищує 40-60 см. Ширина клинка 3-4 см. Мечі та кинджали з брусковидним наверщям та брунькоподібним перехрестям були в використанні головним чином в другій половині VI ст. до н.е.

Тип 2. Мечі та кинджали с брускоподібним наверщям та метеликоподібним перехрестям (мал.2). Відмінною ознакою цього типу є наявність масивного широкого перехрестя у вигляді розкритих, чи напіврозкритих крил метелика. Наверщя у вигляді досить широкого іпорівняно короткого бруска, довжина якого дещо незначно перевищує ширину стержня руків’я. Стержень руків’я найчастіше має бортики по краям, рифлені чи гладкі. Деякі руків’я мают стилізовані малюнки. Загальна довжина акінаків цього типу коливається від 55-56 до 60 см. Є деякі екземпляри, що можна трактувати як кинджали — їх довжина 30-40 см. З цієї загальної довжини руків’я — 12-14 см.

Як особливий варіант цього типу можливо розглядати акінакі та кинджали з прямим брускоподібним наверщям та серцевидним перехрестям. Мечі та кинджали з прямим наверщям та метеликоподібним перехрестям з’являються у Скіфії на початку VI ст. до н.е. Часом їх найбільш широкого розповсюдження був VI — перша половина V ст. до н.е., пізніше вони продовжують зустрічатися, але вже не є панівними, причому перехрестя їх гублять чіткість форми попередніх.

Тип 3. Цей тип акінаків та кинджалів може розглядатися як похідний від 2-го типу. Наверщя більшості мечів мають форму сплощеного овалу. Руків’я прямі, з вузькими бортиками по краю. Перехрестя, на відміну вид метелико-видних, мають меншу ширину та масивність. За формою воно може бути помилково-трикутним, тому, що середина його, яка спрямована до стержня руків’я, має вигляд вершини рівнобедреного трикутника (кут прямий чи тупий), а нижня сторона, яка складає як би основу для цього трикутника, не пряма, а зламана вверх під кутом до середини. (мал.3).

Клинки мають тільки одну форму у вигляді вузького, витягнутого до вістря трикутника, ширина перехрестя 3,5 - 4 см. За довжиною усі акінаки неоднакові: від 41,5 см до 71 см За часом мечі та кинджали цієї форми з’явились лише в IV ст. до н.е. та проіснували до першої половині ІІІ ст. до н.е.

Тип 4. Зображен акінаками, які мають пряме брускоподібне наверщя і пряме же перехрестя у вигляді прямокутника з ледве округленими кутами. Цей тип датується V ст. до н.е.

Тип 5. Включає в себе акінаки, які мають перехрестя у вигляді сегментів, які звернуті округлою стороною до клинка. (мал.5 ). Усі акінаки датуються VI-V ст. до н.е.

Тип 6. Для цього типа характерно трапецієвидне перехрестя. Наверщяя овальне, таке ж, як і у мечів 3-го типу. Клинок має форму вузького, сильно витягнутого трикутника. Датується цей вид кінцем IV — початком ІІІ ст. до н.е.

Тип 7. Мечі та кинджали з брунькоподібним перехрестям (мал.6,7,8). Вони мають дуже великі волюти, кінці яких торкаються основами наверщя. Руків’яі з вузькими рельєфними бортиками по сторонам. Перехрестя масивні, але не широкі, края їх лише незначно виступають за межі основи клинка. Клинки акінаків трикутні, що плавно звужуються від основи до вістря. Довжина від 35 см до 42,5-51 см. Цей тип можна датувати другою половиною VI ст. до н.е — початком V ст. до н.е.

Тип 8. Акінаки з метеликоподібним перехрестям. (мал.9). Перехрестя цього виду мають форму широких розгорнутих крил метелика, вони близькі до 2-го типу першого відділу. За формою та величиною волют вони достатньо різноманітні. Від дуже маленьких завітків з кінцями, якіи примикають до основи наверщя до великих волют з незамкнутими кінцями у наверщя руків’я. Руків’я більшості мечів мають більш чи менш широкі бортики по краям. Клинки більшості мечів та кинджалів мають паралельні леза, які сходять до вістя тільки в останній треті довжини. Ширина їх близько 4 см. За поперечним розрізом клинки цього типу нічим не відрізняються від інших.

Датується він VI — першою половиною V ст. до н.е.

Тип 9. Акінаки з сегментовидним перехрестям . Вони мають невеликі волюти, з загнутими всередину незімкненими кінцями, гладке руків’я та плавно звужуючийся до вістря Клинок. Ніяких даних для датування цього типа немає.

Окремимо йдуть акінакі з антенними наверщиями, трактованими в звіриному стилі. Ці акінакі більш характерні для Скіфії, чим більшість мечів з простими антенами. Вони мають наверщя в вигляді пари кігтів хижої птиці, як пташині чи грифоні голови. Повна довжина акінаків від 45 см. до 80 см. За формою перехрестя можуть бути віднесені до типу метеликоподібних, и мають сегментовидне перехрестя.

Перші відомі в Скіфії форми акінака з прямими брусковидними наверщями та широкими масивними метеликоподібними перехрестями датуються кінцем VII ст. до н.е. Часом найбільшого розповсюдження цього типу були VI — перша половина V ст. до н.е. Пізніше, як похідні від них з’являються акінакі з наверщям у вигляді сплощеного овалу та з помилково-трикутним перехрестям, а також екземпляри, які мали трапецієвидне перехрестя. Можливо, також в кінці VII ст. до н.е. з’явились акінаки з брунькоподібним перехрестям та брускоподібним наверщям, проте на відміну від відміченого вище типу вони існують лише до початку V ст. до н.е. і не дають пізніше ніяких похідних форм. До VI ст. до н.е. слід віднести появу мечів з антеновидним наверщям у вигляді простих волют та брунькоподібним чи метеликоподібним перехрестям. В кінці V ст. метеликоподібне перехрестя змінюється помилково-трикутним. Разом з тим наверщя у вигляді простих волют поступаються місцем ще на початку V ст. до н.е. більш складним антенам, зробленим в звіриному стилі, головним чином у вигляді пари кігтів хижої птиці. Пізніше, IV ст. до н.е., мечі з пазурообразними наверщями і помилково-трикутним перехрестями не застосовувались.

Крім зміни у формах руків’я, з течією часу відбуваються зміни і у формі клинків. Якщо в VI-V ст. до н.е. існували дві форми клинків (з паралельними лезами та трикутні) то с кінця V ст. до н.е. і пізніше використовується тільки одна форма двулезових клинків у вигляді вузького, сильно витягнутого трикутника. Клинок таким чином, перетворився в довге та вузьке вістря. Ця еволюція клинків скіфських мечів вказує на те, що скіфські мечі були в першу чергу колючою, а не рублячою зброєю. В залежності від основної функції меча змінювалась форма клинка. Клинок ставав більш досконалим для нанесення колючого удару.

Загальними ознаками для всіх скіфських мечів того часу було те, що всі вони (за виключенням двох бронзових) були залізні, ковані. При цьому Клинок і стержень руків’я сковані з одного шматку металу. Виробництво акінаків на теренах України було сконцентровано у середній течії р. Ворскли поблизу с.Бельськ, де розташоване одне з найбільших у Європі городищ ранньої залізної доби, яке ототожнюється з Геродотовим містом Гелон, яке він згадує у своїй «Історії».

Акінаки скіфської знаті виготовлялись дуже часто іноземними майстрами. Спочатку урартами, а потім греками-колоністами, які прикрашали їх в чисто грецькому стилі з використанням зерні, скані, емалі. Скіфські майстри створювали не менш розкішні по оформленню екземпляри у чисто «звіриному» стилі.

В заможних скіфських курганах разом з мечами, руків’я яких були обложені золотою пластиною, збереглися золоті же обкладки, які покривали всю поверхню дерев’яних піхв и тому повторюють форму. Кількість таких золотих оправ не велика однак вони знайдені в курганах різних епох, а тому дають можливість судити про форми як архаїчних, так і більш пізніх піхв. На піхвах з Келермеського кургану (мал.17) в стилі давньосхідного мистецтва зображені фантастичні потвори з тулубами биків і левів, з крилами, у вигляді риб, с головами левів, баранів, биків та грифонів. Такі ж орнаментації повторюються на піхвах з кургану Солоха та Куль-Оба (мал.15,16). Стиль зображень цих піхв нагадує зображення, які робились грецькими майстрами за скіфським замовленням.

В скіфських похованнях VI-IV ст. до н.е. нерідко зустрічаються знахідки мечів, які устромленій в землю чи поставлені вістрям донизу. Знахідки мечів та кинджалів в такому положенні відмічаються с кінця V — початку IV ст. до н.е. В кургані у с. Велика Білозерка меч стояв у ямі, спеціально викопаної для нього в куту могили, а в Чортомлицькому кургані 3 меча з золотими руків’ями були увіткнуті в стіну ніши.

Акінак скрізь — від Дунаю до Центральної Азії — мав дуже схожі ознаки. Але існує відмінність за способом ношення акінака. Специфіка східного способу носіння акінака полягала у тому, що його завжди прив’язували до правого стегна, а додатковим паском прив’язували також до поясу, що і породило специфічну форму піхв — з двома парами виступів у верхній і нижній частині піхв. У скіфів акінак до ноги ніколи не прив’язувався, а найчастіше підвішувався по стародавній степовій традиції на животі, а також і на правому і лівому боці за одну, ріже і другу, але на тій же стороні піхв, лопать. Карти носились на поясі праворуч у вертикальному положенні, у піхвах з лопатю, які аналогічні піхвам акінаків.

Загальновідомий тип скіфського меча еволюціонує від акінаків з прямими брусковидними навершиями та широкими масивними метеликовидними перехрестями ( кінець VII — V ст. до н.е.) через перехідни форми з бруньковидним перехрестям та брускодним навершям (VI — перша половина V ст. до н.е.) та мечів з антеновідним навершям у вигляді простих волют та бруньковидним чи метеликовидним перехрестям (V ст. до н.е.) до мечів з трапецієвидним перехрестям та овальним навершям (кінец IV — початком ІІІ ст. до н.е.)